палає сам? І того всього має він доконати під ненастанним доглядом ворожої власти, під всестороннім тиском тисячних, могучих рук? Яке величезне понад людські сили завдання! У патера руки опустилися.
Скрипнули сінешні двері. Здригнув патер, аж підкинувся на стільці. Чи не жандарм? Але це був не жандарм, а присяжний, котрого староста велів закликати, не знаючи ще, хто такий його гість. А коли дізнався, то й похвалив себе за те, що велів покликати присяжного. Присяжний був завзятий уніят. Його брат їздив у депутації до Риму й зараз по повороті був арештований, а присяжний по його голові прийняв на себе рід верховодства в невеличкій уніятській громаді. Правда, і присяжний таївся супроти властей зі своїм уніятством, але проте був він чоловік смілий і доволі рішучий, готовий в разі потреби потерпіти за свою віру. От тому то чоловікові задумав староста здати до рук свого гостя, з котрим сам не знав, що почати.
Присяжний увійшов у хату і привітався. Його просили сідати. Він сів, закурив люльку й мовчав, з властивою нашим селянам рівнодушністю чекаючи, поки староста перший не заговорить до нього. На гостя глянув раз і, бачилось, зовсім не був цікавий ще раз дивитися на нього.
Повечеряли. Староста почав розпитувати присяжного про всякі байдужні речі, а патер за той час роздивляв новоприбулого. Був це високий молодий ще
