Присяжний ще таємніше прошептав:
— Хіба ж ви не знаєте? Ті, що нам обіцяв той пан, що збирав депутацію.
— Що ж він обіцяв вам?
— Ні, ви прецінь мусите це знати! Він казав, що як наші являться перед святим отцем, то святий отець накаже цареві, щоб нам дав спокій вірити, як нам серце каже.
— Це вам казав той пан?
— Ну, та вжеж! Хіба ж інакше ми були б тратились на ту депутацію?
— Ні, бідні люди! Ані той пан не міг вам того казати, ані святий отець не може того зробити. Не може наказати. Святий отець тепер такий самий невільник, як ви, так само терпить переслідування. Святий отець молиться за вас, буде просити за вами, але наказати нікому нічого не може.
Патер, може, й сам не знав, яке важке, потрясаюче вражіння зробили його слова на присяжного. Висока стать його подалась, угнулась, мов зломана. Бачилось, що це зломалась головна підпора його віри. Аджеж віра в непобориму силу і безмежну власть святого отця творила властиве ядро їх релігії! Бідний патер і не підозрівав того, що замість обудити в тім чоловіці милосердя до пригнетеного та страждущого святого отця, він вивалив самий фундаментовий камінь з-під будинку його віри.
Присяжний довго мовчав. Патрові страшно вже навкучила ходьба серед пітьми по нерівній болотяній дорозі, де ноги стрягли трохи що не по коліна. Його
