час пробути всю ніч на ногах і аж рано покластися, але втома перемагала його, а надто ще й холод проймав страшною дрожею його тіло. Цокочучи зубами, скулений, умучений, мусив патер рад-не-рад знов лягати на свою постіль з тим почуттям, що лягає на тортуру. Перші укушення блощиць витискали зовсім не побожні прокляття з його горла; він почав шарити руками по своїм тілі, роздавлюючи множество тих насікомців, котрих відразливий запах ще дужче дразнив його нерви. Але вкінці таки втома взяла своє: помимо всеї муки й невигоди, він заснув коротким, неспокійним сном.
Та й снилась йому та сама погань, котра весь нинішній день переслідувала його. Хитрі, вкрадливі очі його візника так і ярили перед ним, усміхнуті, немов говорили: го, го, знаємо тебе, знаємо! Він ніби христиться, а з очей робляться дві бараболі, що так і застрягають йому в горлі, давлять і печуть його внутрі. Він знов христиться і просить у Бога рятунку, а з бараболь робиться величезна блощиця, червона, луската, з довжезним жалом, з гачкуватими ногами, і лізе просто до нього, намагаючись вбити йому жало в груди, щоб виссати кров з його серця. Якась неописана тривога огортає його, і він кидається з усіх сил утікати перед страшною потворою. Перед ним безконечно довга і безконечно грузька дорога гине далеко в імлі; болото цілими грудами чіпляється його ніг, — але тривога гострим жалом жене його без віддиху. За собою чує він якесь несамо-
