вите сапання, щось немов крики погрози й насмішливий регіт, і біжить, біжить, дух у собі запираючи, спотикаючись, насилу витягаючи ноги з болота. Але вже сили опускають його, в грудях не стало віддиху, страшна судорога убезвладнює натомлені ноги, — оглянувсь, а тут же за ним страшенна потвора з наставленим жалом… Ще крок, і з несамовитим криком розпуки він паде на землю, о пень головою… і в тій хвилі прокидається, справді на землі. Кидаючись у сні, він скотився зі своєї дощаної постелі і впав на землю, вдарившись при тім головою о прилавок.
Було вже над ранок: в хаті почало трохи розвиднюватись, а властиво, як кажуть, «іно що вікна трохи побіліли». Патрові стало ще холодніше, ніж було в ночі; він мусив устати й ходити по хаті, щоб трохи розігріти заціплі сустави. Невесела та досвітня гадина в бідній сільській нетопленій хаті, — але подвійно невесела була вона для патра Ґавдентія. Не тільки, що ціле тіло боліло його, що всі кості були мов переламані, а в голові шуміло й тріщало від невиспання, але і в душу, помимо гарячої молитви, не хотів злинути той небесний, світлий супокій, котрий патер уважав конечним до всякого апостольства.
— Боже мій, — стогнав він із глибини свого душевного розстрою, — що я їм скажу? Як я промовлю до тих серць, затвердлих у горю і в темноті? Чи здужаю я дібратися до живої струни в їх душах і порушити її так, як це найліпше для твоєї хвали? Боже мій, пошли мені
