погана. Він порозумів, що не на стільки внутрішній зміст, скільки зверхні форми католіцизму дорогі для тих простих людей, і що, піддержуючи ті форми, він наразі сповнить головну часть своєї місії. А дальша, глибша робота піде затим, звільна, як до обставин і часу. В таких думках він зібрався, закутався яко мога і, попрощавшися з людьми, пішов з присяжним грузкою стежкою поза село півперек піль, то понад річку, якимись крутими й безконечними манівцями до того місця за селом, де на нього чекав невеличкий, парою добрих коней запряжений візок. Коло воза стояв підсадкуватий, середніх літ мужик, в старім кожусі і з кожушаною шапкою, засуненою аж на очі.
— Чи ви, Боровий? — спитав його присяжний, не можучи в сумерку розпізнати його лиця.
— Я, — відповів Боровий, а по хвилі додав: — Чи це єґомость?
— Так.
— Niech będzie pochwalony![1] — озвавсь Боровий до патра і з низьким поклоном підійшов до нього й поцілував його в руку.
— А що, дорога безпечна? — питав далі присяжний. Боровий став і почав чухатися в потилицю.
— Гм, та ніби безпечна, а там хто його знає! Коли б тільки оті прокляті орендарі не нашкодили!
— Орендарі? Ну, певно, що вони не від того, коли тільки щонебудь дізнаються.
- ↑ Хай буде похвалений!
