— Та це якийсь безбожник! — гукнуло довкола мене кілька голосів.
— Дарвініст!
— Нігіліст!
— Anathema sit! — побожно складаючи руки на груди, з журливим виразом на лиці сказав той бурсак, що перший заглянув до книжки, і віддалився.
Голоси обурення та не дуже приємні уваги розлягалися в повітрі і, мов бомби, сипалися на мою голову. На цілім коридорі зчинився великий гамір та гук, почулися свистання, немов би цілій бурсі грозила якась страшна небезпека. Серед тої наглої та несподіваної хуртовини я стояв як осуджений, не знаючи, що почати. З заклопотаним виразом я глянув на Михася, але він відступив від мене, лице його трохи поблідло, хоч усе ще всміхалося якось машинально та несвідомо. І кілька малих бурсаків прибігло з другого кінця коридору, щоби побачити страшного дарвіністу, а подивившися на мене, перехристилися й пішли назад до своїх кутів. У мене крутилося в голові, і з дива я не міг сказати ані слова.
Та поки ще я здужав прийти до себе, стався інший, не менше дивний, припадок. Крик на коридорі викликав із канцелярії господина надзирателя. Господин надзиратель, чоловік низький, грубий, чорновидий, зі скляними, тупо спокійними очима і з лицем напівмонгольським, напівмалп'ячим, в одній хвилі своєю появою кинув загальний перестрах на бурсаків.
Усі затихли, а найзавзятіші крикуни стояли тепер покірно, мов телята.
