— Что ж такоє? — поважно та енергійно промовив господин надзиратель. — Ліновствуєте себі?
Гробова мовчанка на цілім коридорі.
— Ну, ну, не ліновствуйте! — озвався надзиратель, видимо вдоволений тою німою покорою свойого молодого стада. — Не ліновствуйте! Нині ради празника на обід будет колбаса.
І, сказавши це, вернув назад до свойого sanctissimum[1].
— Гурра, многая літа, гурра! — закричали врадувані бурсаки. — Колбаса, колбаса на обід!
Мов буря, полетіла радісна вість по всім коридорі. Залюбки повторяли її всі, почавши від великих восьмиклясників аж до малих колодачиків, що по кутах тарабанили: «alauda, alaudae, alauda». І не чекаючи вже довше, юрбою кинулися всі вниз, де була їдальня бурси, щоби прибути туди якнайскоріше і урвати якнайбільший шматок. З іншими побіг також Михась, рад, очевидно, що позбувся мойого товариства. Магічне слово «колбаса» доконало в одній хвилі величезного перевороту в настрою тих многонадійних юнаків.
Лишившися сам на коридорі, я по неволі почав міркувати, відки в тих молодих людей, на вид зовсім не зморених голодом, береться такий звірячий апетит? Розуміється, я не міг доміркуватися нічого. «Колбаса, колбаса на обід!» — ті слова раз-у-раз лунали в моїй душі та
- ↑ Святилище.
