— Добре? Бійтеся Бога! — не міг здержатись я, щоб не скрикнути. — Що ж там такого доброго? Хіба ж ви не знаєте, що там шизматицька відправа?
— Та Бог його знає, — відповів чоловік, чухаючись в потилицю, — чи шизматицька, чи не шизматицька. Не наша річ про те судити. Нам досить знати, що й там Бога хвалять. Та й ще одно знаємо, — додав і окинув мене якимсь насмішливим поглядом, — що там за сповідь менше беруть, ніж у Підкамені, а до того ще зимою в церкві топлять.
Розповівши це все, патер Ґавдентій для більшого ефекту замовк і сидів так кілька хвилин з розпростертими руками, з отвореним до половини ротом і витріщеними очима, немов прошиблений перестрахом і обуренням.
— Як же на ваш погляд, clarissime, — запитав він, перериваючи мовчанку, — чи це не блискучий доказ цілковитого упадку релігійного почуття серед маси уніятського народу? Аджеж можна б подумати, що тих людей досі не доторкнулось світло Христової віри!
— Так, це правда, — сумовито потвердив пріор. — Цього факту не можна так полишити. А не знаєте відки це були ті люди?
— Із Товстохлоп. Я зараз же про це розвідався.
— А хто там у них священиком?
— Чимчикевич.
— Хто такий? Чимчикевич? Щось бо я досі не чував такого прізвища.
— І не дивота, бо це справді допотопний піп. Старий-престарий, і оце вже
