— Ну, так, — сказав він, — іноді, з обов'язку мойого, мені доводиться…
Злобною радістю заблищали невеличкі пріорові оченята. Добродушно всміхаючись і стискаючи патра за руку, він поспішно підхопив:
— Ну, так, ну, так! Я так і думав, що це ви інколи, розуміється зі свого обов'язку, та пишете доноси на нашу братію! Що ж, reverendissime, це похвально, навіть устави наші це наказують. О, ні, не глядіть на мене з таким замішанням! Я нічогісінько! Противно, навіть дуже мене це радує. Ви такий здібний і досвідний чоловік, і неохибно мусите піти дуже високо, а це прецінь у нас одинокий спосіб! Ваші замисли і пляни я постараюсь докладно передати, куди слід, а вже й ви зробіть ласку і не забувайте мене в своїх молитвах і в своїх… хе-хе-хе… рапортах!
І за цим словом, чемненько кланяючись і гуторячи без упину, пріор вивів остовпілого і збитого з пантелику патра Ґавдентія на коридор, а сам перед його носом замкнув за собою на ключ двері своєї келії.
Минув якраз місяць після цеї розмови. І знов патер Ґавдентій у пріоровій келії, з покірливим і приниженим видом, сидить насупроти отця пріора, готов слухати, пощо той велів покликати його.
Невесело жилось патрові в конвенті цей місяць. Правда, ніхто не обізвавсь до нього ні з одним докором, ніхто й одним
