і відвернеться, а довкола столу піде тихе, з'їдливе, гадюче шушукання. І от, дякуючи тій невинній хитрості благочестивого пріора, спільні обіди сталися для патра Ґавдентія ненастанною тортурою; ложка страви не йшла йому в рот, кожний шматок хліба кусав він так, якби їв своє власне тіло, а з обіду вертав весь спітнілий, задиханий, розбитий. За той місяць він міцно похудів, очі запали в голову, і уста ще дужче витягнулися та поблідли.
Але ось сталася якось незвичайна річ: пріор велів покликати Ґавдентія до себе до келії. Ніщо й казати, що патер ішов туди не дуже то в побожнім настрою духа. Пріор зустрів його своїм звичайним, жартовливо-насмішливим поглядом, і не даючи йому сказати ані одного слова, повів свою річ:
— А як же, а як же, reverendissime, як я вам казав!… Сідайте, сідайте, будьте ласкаві, ось тут… Іменно, як я вам казав, так і сталось. Ось вам письмо від отця провінціяла, і дуже, навіть дуже милостиве для вас! Розуміється, це й не дивота; ви цілковито заслужили собі на таке довір'я начальства!
Говорячи це, пріор розгорнув лист провінціяла й положив його перед собою на столі. Патер Ґавдентій простягнув руку, щоб узяти лист.
— Ні, даруйте, reverendissime, — сміючись, сказав пріор і накрив лист своєю широкою, м'ясистою долонею, — лист цей не до вас адресований, а покищо ще до мене. Я тільки маю вам переповісти його зміст, а іменно те, що ваші вказівки
