Не знати, чи запах кріликів, чи це раз-у-раз повторюване питання, чи може розбуркане в душі патра підозріння, що Чимчикевич не такий дурний, як видається, чи накінець це все разом довело патра до якогось нервового роздразнення. Він став чогось непокоїтися і поклав собі скоріше покінчити цю розмову та прямо приступити до діла.
— Зовсім з вами згожуюсь, пан-отчику, — сказав він цілком іншим, гострим і повним докору голосом. — Де священик не додасть своєму стаду духу правдивої набожности, там його й шукати дарма.
О. Чимчикевич при цих словах відразу зірвався зі стільця, мов укушений гадюкою.
— Це… це… це… ви як, reverendissime? — запитав він дрижачим голосом, неначе в середині у нього щось кипіло і клубилося. — Це ви проти мене?
— Проти вас, не проти вас, а взагалі, — виминаючи, відповів єзуїт.
— Значить ніби, що я старий дурень, з бджолами та кролями панькаюсь, а своїх парафіян побожности не навчаю, га?
— Алеж пан-отче! Хто вам це каже? — крикнув єзуїт.
— Знаю, reverendissime, знаю, хто це каже! І ви тількищо це сказали! Що ж, може воно й справді так! Може дійсно я дурень, ні до чого не пригідний! Аджеж двадцять літ уже всякі добрі приятелі пишуть та й пишуть на мене доноси до консисторії, що, мовляв, я неук, непотріб, казань у церкві не говорю і Бог зна ще що виробляю. І все це «в добрій думці»,
