низенький стільчик, вніс із сіней кіш повний-верховатий капустяного листя, і сів на стільчику. В тій же хвилині, немов на даний знак, із підхилених дверей сусідньої комірки рванулись до світлиці цілі десятки кріликів і в радісних підскоках кинулись до свого господаря. Струя якогось неприємного, звірячого запаху вірвалась разом з ними в світлицю, але о. Чимчикевич не запримічав цього. Крілики вкрили дідуся, мов купа пушистого, різномастного моху. Одні повискакували йому на коліна, інші на плечі, на голову, на руки, а прочі кинулись до коша й почали хрупати свіже листя, махаючи своїми довгими вушками й витріщивши десятки круглих оченят на незнайомого гостя.
— А тпр-р-рус! — ласкаво скрикнув о. Чимчикевич, отрясаючись із м'якопушистих своїх улюблеників і викидаючи їм листя на долівку. Крілики всі разом позіскакували з його плечей і колін і кинулись хрупати, але деякі зупинились перед своїм господарем, поставали на задніх лапках і дивились йому просто в очі, немов благали, щоб не проганяв їх від себе.
— От бачите, reverendissime, — всміхаючись, перервав мовчанку о. Чимчикевич, — твар безсловесна, як кажуть, а також дечому може навчитися і привичок набратися. Треба тільки, щоб чоловік доложив старунку до всього, що робить, щоб душу свою вложив у діло: тоді й діло буде з душею, живе. Он як! А хто душі своєї в діло не вложить, той і не найде її; чи як ви думаєте, га?
