не ставало, щоб кожний урядник старався подобатись своїм підданим! Цього таки забагато! Ну, а що ж ви на те, пан-отче? Невже мовчали? Думаю, що ваш обов'язок був вияснити їм, що таке вимагання, вибачайте, і дурне й безпідставне. Аджеж таким робом, через свою примху, вони позбавляють освіти ціле підростаюче покоління!
— Що ж, reverendissime, з рукою на серці, я не міг їм того сказати.
— Не могли? А то чому?
— Раз тому, що їх правда, бо інспектор для людей, а не люди для нього. А по-друге, нікого це не позбавило освіти, бо в нашім селі весь народ освічений, всі діти вміють читати й писати далеко краще, ніж по сусідніх селах, де є школи.
— Всі діти вміють читати й писати! — з правдивим перестрахом скрикнув патер. — А школи в селі нема? Як же це сталося?
— Проста річ. Кожний батько й мати сами вчать своїх дітей.
— А вони ж відки вміють?
— Я їх навчив. Від тридцяти літ у мене така установа, що неписьменному парубкові і неписьменній дівці з цього села шлюбу не дам.
Патер Ґавдентій широко витріщеними очима дивився на о. Чимчикевича, як на яке заморське чудовище. А заморське чудовище й собі ж поглипувало глупо-наївно на патра, немов не розуміючи, чого тут дивуватися.
Помовчавши таким робом кілька хвилин, о. Чимчикевич висунув із-під столу
