Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/249

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Господи! Я тільки так… теє… от приміром хоч би й те! Окружний шкільний інспектор надивуватися не може. Що це за диво, каже, таке село багате, порядне, дбайливе, а оце вже п'ять літ мучуся, прошу, напоминаю, і ніяким світом не можу добитися, щоб школу у себе завело.

— От що! — живо скрикнув о. Чимчикевич. — Так це інспектор вам жалувався! А може й прислав вас сюди на те, щоб ви уговорювали нас школу завести?…

— Ні, ні, пан-отче, де там! Я до такої служби зовсім непідхожий!

— Так я й думав, — успокоївшись, сказав о. Чимчикевич. — А пан інспектор, не кажучи йому лихого слова, дурень та й годі. Раз йому сказали, що доки він у нас інспектором, доти школи не заложимо, то чого б йому ще морочити? Я сам, бачиться, доволі ясно сказав це йому.

— Так йому й сказали? Ну, це цікаве діло!

— Ні, reverendissime, зовсім нецікаве. Не сподобався пан інспектор нашим людям, і не хочуть мати його за начальника над своєю школою. А чому не хочуть, це їх діло. «Розвідували ми, кажуть, по сусідських селах, які він там порядки заводить, як з учителями поводиться і як їм з дітьми велить поводитись, і бачимо, що ми б у себе такого не стерпіли. То ліпше нехай в нас не буде ніякої школи, ніж маємо раз-у-раз дертися з інспектором та кари приймати Бог зна за що!

Патер Ґавдентій аж руками розвів.

— Ну, признаюся вам, це зовсім не рація. Прості хлопські викрути! Ще чого