— Що ж, reverendissime, працюємо, як можемо. «В поті чола твоєго сніси хліб твой», чи як там у письмі сказано, га? І про других не забуваємо.
— Чував пан-оченьку, чував, — підхопив єзуїт. — Пан староста вашою громадою нахвалитися не може. Чи податки сплатити, вони, каже, перші, чи порядки громадські, дороги, мости, все у них, як Бог приказав. А коли треба складки якої, помогти там чи погорільцям, чи тим, що повінь їх зруйнувала, чи бідним, Товстохлопи чисто по-панськи дають.
— По-людськи, reverendissime, по-людськи, не по-панськи! Пани на такі речі не дуже то щедрі. А ми так, як Христос учив: що царське, то цареві, а що Боже, Богу. Чи так я говорю, га?
— Так то так, — процідив патер, крихітку похиливши голову на бік. — Про те, що людське, а що царське, я з вами не буду перечитись. Тут ваші Товстохлопи можуть бути приміром для всякої другої громади, і певно, що не за чиїм приводом, як за вашим. Це кожний мусить признати. Але що доторкається Божого, духовного…
Патер не договорив, немов омимаючись порушувати таке делікатне питання. Але Чимчикевич очевидячки й не підозрівав тут нічого делікатного і без околесини запитав:
— Що ж, маєте мені з того погляду дещо закинути? Говоріть, говоріть, я радо вислухаю.
— Н-ну, закинути! — живо, немов обрушившись, підхопив патер. — Яке право мавби я закидати вам щонебудь? Сохрани
