нема що и говорити, славний у вас мед, славний! Не дурно про вашу пасіку слава йде по цілій окрузі. Відразу видно, що тямуща рука коло бджіл ходить.
— П'ятдесят літ, reverendissime, п'ятдесят літ з бджолами захожуся, то й як же мені не знати їх натури і звичаїв?
— П'ятдесят літ! — скрикнув патер, немов би Чимчикевич сказав йому бог зна яку дивовижну новину. — Он воно як! Так ви вже п'ятдесят літ священиком?
— Е ні, попом я вже п'ятдесят і п'ять літ, — попросту відповів о. Чимчикевич. — Аджеж постійте! Святився я тоді, як Наполеона били під Ватерлоо чи де там! То скільки тому буде? Здається, в 1815 було? А? Славний час був, reverendissime! Не дай Боже дожити другого такого!
— Так ви гадаєте?
— Авжеж, що не як. Ну, а потім п'ять літ кидали мною по адміністраціях. Назнався я біди, крий Господи! І горів, і тонув, і мерз, і мок, як то кажуть. І жінка покійниця в тій нужді померла; а жінка, reverendissime, у нашого брата перша і остання. І тут я, на цьому місці, п'ятдесят літ держуся. Як те Боже дерево, де його Бог посадив, там і росте, доки Його свята воля. Слава Йому й поклін! Чи ви як думаєте, reverendissime, га?
— Та й село у вас славне, нема що й казати, — провадив дальше єзуїт, немов би розвиваючи дальше свою попередню думку. — Проїжджаєш, аж очі радуються. Поля оброблені, сади, огороди, хати нові, худобинка сита і гладка, всюди видно достаток і благодать Божу…
