не знаю? От і говорю їм найчастіше: «Діточки мої! Розумійте, як хочете, а то й зовсім не розумійте: Богу це зовсім все одно. Він сам сказав: «Ність ваша разуміти времена й літа». Так і лишіть! Жийте тільки по-божому, а там уже якось воно та буде».
Патер Ґавдентій аж вдарив себе по колінах.
— Бійтеся Бога, пан-отче! Невже ви так і говорите їм?
— А як же! Говорю, як сумління велить.
— Ну, а повага церкви, котрій дана власть навчати і вказувати стежки господні?
— Що ж, reverendissime, — майже з сльозами в очах мовив Чимчикевич, — видно, що Господь Бог не хотів дати мені тої поваги, а коли не дав, то відки ж я візьму, а?
— В такім разі ви повинні покинути це місце, до котрого почуваєте себе неспосібним. Ваше сумління день і ніч повинно вас мучити за той гріх, що ви займаєте таке важне місце, а не сповняєте прив'язаних до нього обов'язків. Аджеж ви отак доводите свою духовну паству до страшної безодні невіри, варварства, здичіння! Бо чим є чоловік без віри, як не звірем? Власне сумління повинно вам це казати!
— Ну, що ж, reverendissime, коли моє сумління нічого такого мені не говорить?
— Як то не говорить? Для чого?
— Бо мої парафіяни дуже далекі від невіри, бузувірства, чи як ви це так дивненечко назвали, reverendissime, га?… далеко
