дальші, ніж парафіяни інших церков, котрі щонеділі по дві годині дрімають на проповіді. Я вчу, не проповідую, а так попросту, в розмовах, про домашні, близькі всякому речі. Це я добре знаю, і вони розуміють. «Не кради, не пий, не проклинай, не бий, другому в біді допомагай!…» Чи повірите, reverendissime, що за десять літ з нашого села ніхто в криміналі[1] не сидів? Від 30 літ ані одного корчмаря у себе не маємо. Школи не маємо, а за то читальня яка! Правда, смішно воно; але що з того? Кому смішно, той нехай сміється!
— Гарно то все, гарно, — згоджувався патер, — але всього цього ще не досить.
— То правда, що не досить, — живо підхопив о. Чимчикевич, з лукавою усмішкою споглядаючи на єзуїта. — А ви, reverendissime, проїзжали через наше село? І бачили, яке воно? Немов би один сад, в котрому тут і там порозкидані хати. А до того ще з обох боків обрамоване цілим лісом овочевих дерев! Що? Може брешу?… А знаєте, reverendissime, як зоветься той ліс?… «Покутний», он як. А чому? Пустопаш там була, коли я прибув сюди; так! Так і звалась «Неужиток». А оце я на сповіді замість звичайної покути: п'ять раз «Отче наш», п'ять раз «Богородице», а раз «Вірую», зачав кожному завдавати таку покуту, щоб зразу коло своєї хати, а далі й на тій пустопаші засадив або защепив одно овочеве деревце, а за тяжчий гріх то й кілька. Ну, через 50 літ
- ↑ Кримінал — тюрма.
