і ліс виріс, і все село обсадили, де тільки було яке вільне місце. За овочі з Покутного селяни касу заложили таку, що з самих процентів усі податки краєві, повітові, громадські і шкільні оплачують; а що роздається бідним та потрібним, це і в коляду не кладу. Як же вам здається, reverendissime, чи мила Богу така покута, чи ні?
— Не хуліть Бога, пан-отче! — гостро відгризнувся патер. — Хто може знати, що миле Богу, а що ні! Хто постигне глибину путей Господніх? Але на скільки мій слабий розум може судити, то кажу вам сміло: не мила й не може бути мила!
— Не мила? А то чому? — з неукритим зачудованням запитав о. Чимчикевич.
— А тому, що до покути Бог вимагає серця сокрушенного і смиренного; а ви що даєте йому? Далі Бог жадає, щоб чоловік, як мога, відривався від усього земного, від світової суєти; а ви своєю роботою хіба-ж не прив'язуєте їх серця ще більше до цього світу? Ні, отче, хибна ваша дорога! Бог не може благословити такого діла! Противно, Бог уже тепер простер над вами свою руку, посилає вам віщунів свого гніву, і горе вам, коли завчасу не покаєтеся і не вернете на шлях правди!
При цих словах патер встав мимоволі і простяг праву руку наперед. Лице його сіяло, очі блищали, на чолі і устах нависала строгість розгніваного судді.
— Віщунів? Яких віщунів? — дрижачи і блідніючи запитав о. Чимчикевич.
