— Що ж, reverendissime? Як хто вміє, так і піє! Що ж я винен, що говорю і роблю тільки те, що знаю?
— Значить, треба розширювати своє знання, або…
— Або що?
— Або розстарати собі когось, хто би допоміг вам.
— А… хто ж мені допоможе? — пренаївно запитав Чимчикевич.
— Ну, це хіба велике діло? От і я сам готов.
— Ви, reverendissime? А то як?
— Можу вам зобов'язатися хоч і щонеділі говорити в церкві казання, а не тільки завтра.
— Завтра, як то? Не тільки завтра? — з зачудованням питав Чимчикевич.
— Ну, так! Аджеж я того й приїхав! — відповів патер, зі свого боку також зачудований зачудованням Чимчикевича.
— Чого приїхали?
— Щоб завтра казання казати в вашій церкві. Аджеж ви вже повідомлені про це?
— Я? Сохрани Господи! Я повідомлений?
— Ну, так! Аджеж наш пріор, знаєте, в Тернополі, мав писати вам про це!
— Ваш пріор! Во ім'я Отця і Сина!… Алеж я не знаю вашого пріора!
— Як то? Невже він не писав вам? Невже ви не дістали ніякого письма?
— Письмо якесь я на цьому тижні дістав, — відказав Чимчикевич змішаний, — але я не знав, від кого воно і про що писане.
— Як то не знали?
— Та так, що не знав! Бачите, ось воно! Що я намучився, щоб прочитати: і літери,
