здається, деякі розбираю, а слово хоч би тобі однісіньке! Ніде гріха діти, плюнув я на нього та й сховав. Ось вам воно; погляньте, чи це від вашого пріора?
І о. Чимчикевич подав патрові зім'яте, засмальцьоване письмо пріора. Той поглянув на нього, сам не знаючи, що про це думати, і тільки охнув: письмо було писане по-латині, котру Чимчикевич іще перед п'ятдесятьма роками вспів забути всю до нащадку!
— От воно як! — промовив патер, помовчавши хвилинку та встигши за той час проклясти в душі хитрого пріора, що зробив йому такого збитка. — Що ж тепер буде?
— Не знаю, reverendissime.
— Я конче мушу завтра сказати проповідь у вашій церкві. Мені моя власть наказала.
— Що ж, — смирно відказав Чимчикевич, — з Богом, reverendissime. Тільки, що мені моя власть скаже?
— Ваша власть? Яка?
— Ну, митрополіт, консисторія. Чи може ви маєте їх дозвіл?
— Ні. А хіба ж це не від вас залежить?
— Авжеж, що ні. Без вищого дозволу я не можу допустити священика иншого обряду проповідати в моїй церкві.
Патер Ґавдентій стояв мов укопаний. От тобі на! Через таку пусту формальність мала би пропасти його місія! Ах, і завсігди мусять його переслідувати ті дурниці, ті дрібнички життя, на котрі він не звертає уваги й котрі можуть іноді попсувати все діло. Але ні, то не може
