бути, бодай тепер ні! В якімсь нервовім зворушенню став він ходити по кімнаті, придумуючи, що тут робити. Нараз зупинився перед Чимчикевичем.
— Так це ви кажете, що не маєте права допустити мене до проповідання в вашій церкві?
— Ні, reverendissime, не маю.
— Ну, а коло церкви, на цвинтарі можу проповідати?
— Там можете.
— Ну, ось і гарно. Буду проповідати на цвинтарі.
— Добре. Тільки, знаєте, reverendissime, я чоловік старий, слабий; боюсь, щоб не було мені за це якої халепи.
— Від кого?
— А от хоч би від пана старости. Знаєте, на цвинтарі, будь-що-будь, публічне місце, а проповідь, будь-що-будь, бесіда. А староста у нас гострий, службистий. Набіжить і запитає: «А що це у вас, отче, без дозволу власти на публічному місці якісь зборища збираються, бесіди говоряться?» І що ж я на це скажу?
— Смійтеся з того, пан-отче!
— Ну, ви собі, reverendissime, смійтеся на здоров'я! А по мені мурашки бігають. Пощо мені клопоту на здорову голову? А ліпше знаєте що? У вас коні добрі, бричка легенька, дорога тепер добра: от ви, не в гнів вам кажучи, їдьте до города і добудьте дозвіл від пана старости. А я дуже радо зроблю все, що буде залежати від мене. Потрудіться, reverendissime; нехай це буде Богу на славу, а для мене старого спокійніше.
