Патер Ґавдентій думав було зразу противитися і переконувати Чимчикевича, що його побоювання даремні; але ледве замітна іронічна нотка в останніх словах «попа» поразила його, мов грім. Він зміркував відразу, що занадто мало цінив собі того старця, і що за тою дитинячою простотою і наївністю у нього криється щось більш глибоке, якесь зовсім незвичайне «собі на умі». Не кажучи ні слова більше, червоний і розсерджений, патер схопив капелюх і вискочив на ґанок.
— Запрягати! — крикнув він на все горло, побачивши, що сонце вже почало спускатися, і нагадавши собі, що до города добрі дві милі.
— От проклятий піп! — воркотів він собі під носом, дожидаючи, поки запряжуть його бричку. — Замучив мене зовсім! Здається, ніби глупий, мов пень, а тим часом він тугий, як лико. Алеж бо і я собі нівроку мудрий, стільки часу збавив даремнісінько! Чорт би його взяв з тим дозволом! Найшов, що видумати! І як то мені упоратися сьогодні?…
— А що, прошу єґомостя? Чи я не говорив, що вони скоро поїдуть? — промовив, усміхаючись, Прокіп до Чимчикевича, запираючи ворота по від'їзді гостей.
— Так то, так, Прокопе, — сумовито сказав о. Чимчикевич, — поїхали то вони, поїхали, але не сьогодні, так завтра вернуться знов.
— А нас Бог боронить! — крикнув Прокіп. — А чого їм від нас треба, прошу єґомостя?
