— Чого? — повторив о. Чимчикевич. — Чого, питаєш? Слухай же, Прокопе! Ти мене давно знаєш. Як ти гадаєш: дбав я про громадян? Учив їх добру? Давав їм добрий приклад? Був я для вас добрим попом?
— Падлюка був би той, хто б інакше говорив! — крикнув Прокіп. — Не попом, а батьком рідним! От чим ви були для нас!
— Ну, не говори так, Прокопе! Знаю я свої хиби. Але того, що мені сказав цей єзуїт, я до нинішнього дня не знав і не думав.
— То це єзуїт? А що ж він сказав вам?
— Сказав, що мої парафіяни Бога не знають, в двох богів вірять, а то тому, що й тут і до Почаєва до церкви ходять, а в Почаєві, мовляв, уже не той бог, що тутечки. Чуєш, небоже? І за це, грозив, не мине нас кара Божа.
— От що він вам крякав! А крякали би над ним ворони!
— Не клени, Прокопе! І для того, говорив, треба нас усіх просвіщати, навернути на правдиву єзуїтську віру; і він це зробить.
— Він? А не діждав би! А як же він нас навертатиме?
— Буде вам щонеділі казання говорити.
— Тільки всього? Ну, чували ми їх казання! Це ще не великий страх! Нехай собі говорить. Я думав, що може зо староства наказ прийде, а староство жандармам накаже. От тоді справді був би клопіт, бо не стільки би навернули, скільки здерли б. А казання, н-ну!
І махнувши рукою, Прокіп побрів на обійстя до свого діла. А о. Чимчикевич
