і оповідань старих людей списав більше чим трьохсотлітній літопис села Товстохлоп. Одна сторінка того літопису звернула на себе його особливу увагу. Перечитавши її, він тихо захихикав. Якась нова думка блиснула в його голові. Він іще раз перечитав тую сторінку і ще раз усміхнувся.
Була неділя. Прехороший літній день. На небі не видно ні однісінької хмарки. Темною густою зеленню вкривали вікові липи стару, але ще добре одержану церков з її червоною банею, що була покрита бляхою, з позолоченим хрестом на вершку. Побіч церкви блищав, аж горів, новий, мідяний дах на невисокій присадкуватій дзвіниці. З церкви розлягався голосний на ціле село протяглий спів літургії; у церкві співали всі, хто лиш міг: чоловіки, жінки, хлопці й дівчата гармонійним хором. Здавалося, що величезна хвиля тих голосів розпирає стіни старої церковці й підносить її на собі вгору. З боку коло крилоса стояв високий і чорний патер Ґавдентій, з якимсь не то набожним не то похмурим лицем, і ждав, поки скінчиться служба Божа. Багато він натерпівся вчора: пізно вночі приїхав у містечко і якось переночував у лихій коршмі. Ранком набігався немало, поки розбудив старосту і отримав від нього позволення промовити на публічнім місці. Та все таки він поставив на своїм і вернувся на час. Зразу він дуже боявся, щоб о. Чимчикевич не
