В церкві спів затих, щось говорять. Може ж то бути? О. Чимчикевич почав проповідь! Патер іронічно усміхнувся, пригадавши собі оповідання про його проповіді.
— Мабуть вона не буде довга, — подумав він. А все ж таки шкода, що я не в церкві. Було би цікаво послухати!
Дійсно, варто було почути ту проповідь.
— Дітоньки мої, — промовив о. Чимчикевич, — вичитав я оце в старих паперах, що нині якраз сто літ минає… еге, сто літ, як один день, як у нашому селі Товстохлопах вибухла страшна пошесть! Пів села вимерло за один тиждень. Триста вісімдесят душ без сповіді і причастя святого. Нехай нас усіх Бог боронить від такого, небожата! А як гадаєте, дітоньки мої, чи не годилось би нам якнебудь відсвяткувати столітню пам'ятку такого великого нещастя?
Нарід стояв, христився набожно й зідхав із глибини душі.
— Так слухайте ж, як я про це думаю, дітоньки! — продовжав о. Чимчикевич. — Відправмо молебінь з коліноприклоненням за ті померші душеньки, а опісля виберіть собі кільканадцять парубків що дужчих, розумієте? І нехай вони за чергою до самого вечора дзвонять, не вгаваючи. Нехай ті голоси ідуть до Всевишнього Бога і сповістять тих наших небіжчиків, що ми і по сто літах не забули про них. Нехай це буде Богу на хвалу, щоб він змилувався над нами й відвернув від нас усяке лихо, усяку чуму тілесну й духову. Амінь.
По тих словах задзвонили маленькі церковні дзвінки, відтак обізвалась тонка
