Цю сторінку схвалено
З посеред юрби роздавався чимраз частіший сміх. Дзвіниця була переповнена молоддю, серед котрої кожний рух і слова патра розбуджували непогамований сміх і радість. А дзвони не переставали гомоніти ні на мінуту. Патер побачив, що труд його даремний, противно: чим більше він буде лютитись, тим смішніше буде його положення. І він роздумав, що ліпше уступити цим разом, в надії, що другим разом тим повніше осягне побіду. Солодко усміхаючись, він промовив:
— Ну, дзвоніть собі, дзвоніть, я приїду на другу неділю. Бог з вами!
Але сідаючи на бричку, що тут таки за церковною огорожею ждала на нього, він стисненим кулаком погрозив в сторону попівства і злосливо проворкотав:
— Почѐкай ти, стари шизматику, я цєбє науче!
1887 р.
