і махнув на гайдуків, щоб перестали молотити.
— Що ти говориш про біду? — запитав він Проця. — Що це таке?
Проць піднісся з землі й витріщив на пана свої сиві очі.
— Біда, паночку? — вистогнав. — Що то біда? Біда, то біда, пек їй! То наш щоденний хліб.
— Ваш хліб? Як же вона виглядає? Нічого про неї я досі не чував.
— Га, то пан щасливі. А я дотепер не чув про такого, хто би її не знав.
— Отже ти її знаєш?
— Ой, паночку, відколи мене мати на світ народила.
— Ну, то покажи її мені!
Мужик стояв і почав чухатися в потилицю.
— Як же я її ясному пану покажу? Бона всюди є.
— Брешеш, хлопе, бо в мене її нема.
— Дай Боже пану здоров'я! — сказав мужик, кланяючися пану до ніг — але за те я її бачу. Для мене все біда на світі.
— Кажи, що?
— От ті канчуки, наприклад, мій нинішній біль — хіба не біда?
— Брешеш, драбе, то заслужена кара.
— А панщина хіба не біда?
— Брешеш, шельмо, то святий обов'язок.
— А той голод і холод, що терпимо в хаті, хіба то не біда?
— Брешеш, то через твоє лінивство.
— А слабість жінки і дітей хіба не біда?
— Брешеш, то воля Божа, що для твого ж добра насилає проби на тебе!
