своєю головою — маленького віконця хлопської хати. Опустив голову і вдарився о тверду, холодну землю. І нараз почув холод у цілім тілі і біль, утому і непевність, помішану зі страхом, як чоловік, що будиться з летарґії — в темнім і тіснім гробі.
В тім якийсь голос перервав гробову тишину, голос страшний, хоча ледве чутний: тихий останній стогін конаючого в тяжких болях, стогін, у якім ще раз проблисло ціле життя, повне терпіння, болів і глухої розпуки.
— Грицю! Грицю! — кликав цей голос останнім зусиллям перегнилих і виплюваних легких.
Якась невияснена сила попхнула пана. В одній секунді зірвався з твердої своєї постелі, щоб бігти на цей поклик. Як шалений оглядався довкола, пригадував щось, але нічого виразно не міг пригадати. Перед собою бачив велику глиняну піч з розваленими челюстями й надбитим глиняним горшком, бачив брудні, глиною помазані стіни і малі віконця, бачив дерев'яну полицю з мисками. Все те бачив при слабім блиску сходового сонця, що продирався крізь мутні шиби, але все те видавалося йому сном, страшним, гарячковим привидом. Правою рукою вхопив себе за ліву руку, щоб переконатися, чи то сон, чи ява, — але нараз задрижав, діткнувшися власного тіла. Йому видалося, що діткнувся чогось чужого. Рука була груба, зчорніла від гною і ціпа, порепана, повна шрамів і бородавок. Підніс її до світла — страх страшенний! Підніс другу — друга ще
