погнали її враз із мужем на панський лан. Положила дитину до кобелі й пішла. Клала її разом з кобелею в борозду і обставляла довкола снопами, щоби лежала в тіні. Живучи вісім літ у дворі, відвикла від тяжкої праці; жала кепсько, поволі і мучилася при тім дуже. Польовий, котрий віддавна мав її на оці, тепер, коли була жінкою другого, дуже часто заохочував її до праці ударами канчука; жала, поливаючи сльозами колосся. Польовий не пускав її до дитини, яка плакала в кобельці до розпуки і рвала своїм голосом її материнське серце. Муж її не любив, дитину її ненавидів і коли прийшла зморена і освягла[1], докучав їй тим, в чому не була винна, або бив її за леда слово. Так плили її літа, ті молоді літа, котрі в житті чоловіка, звичайно, бувають райським огородом серед нужденних піль і пустирів.
За два роки почорніла, висохла, збридла так, що годі було пізнати її. Погасли живі іскорки в її очах, сміх утік із уст. Почала напиватися. Такою бачив її не раз панич, коли вернув зі шкіл на вакації. На панщині співала розпусні пісні, сміялася, відбираючи удари канчуками, а відбирала їх не мало, хоч польовий уже без гніву і завзяття підганяв її, чи то махнувши на неї рукою, чи то з іншої якоїсь причини, про котру йшли голосні бесіди в селі й у дворі.
Бачив також панич її дитину, тоту нещасну, опущену й занедбану дитину.
- ↑ Освяглий — змучений.
