Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/304

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Лазила довкола хати, брудна, замурзана, в одній сорочині, обливаній щодня борщем і посипуваній порохом, лазила то плачучи жалібно з голоду, то знову муркотячи щось собі і співаючи під носом та з подивом і страхом витріщаючи свої великі, гарні сині оченята на кожного прохожого. Яким глибоким болем проймає тепер ще панське серце сама згадка про ті очі, такі подібні до його власних! Живо, з убійчим упором, встає перед ним думка:

«Аджеж це був мій брат. Де він тепер, що з ним сталося?»

— А, знаю! — відповів сам собі на те питання з тою самою поражаючою ясністю.

— Там він на печі лежить, я бачив його вчора! Знаю, знаю, — додав, згадуючи його історію. Коли дійшов до десяти літ, узято його до двору за підпа̀сича. Пас телята, потім корови в лісі, а коли раз погубив худобу і вернув з одним лише батогом до двору, копнув його розгніваний завідатель у груди чоботом так, що відразу почав плювати кров'ю, а потім казав його ще висікти канчуками. Не встав від того дня, — отець і мати понесли його з плачем на ношах до хати. То було перед двома роками.

І пан в одну мить скочив на припічок і поглянув у темний кут на великій глиняній печі. Під брудними шматами лежав там другий кістяк посеред убійчо смердючого повітря. Лице подовгасте, висохле, віддавна немите, лише очі великі, сині, майже зовсім уже вигаслі, недвижно поглядали на стелю. Ані голосу, ані стог-