Вулиця була пуста. Сонце вже високо підійшло. Очевидно, всі вже пішли на панське — він був останній. Почав бігти, гнаний якимсь глухим, звірячим страхом і прокльонами отамана, а в душі його ненастанно лунав страшний кашель і крик конаючої: «Грицю! Грицю!»
На луці вже кипіла робота, шелестіли вила, обертаючи сіно, йшли розмови, жарти, чулися навіть співанки. Завідатель ходив по луці, розставлені гайдуки з канчуками пильнували працюючих і підганяли лінивих.
— Га, прецінь і цей кум іде! — крикнув завідатель, побачивши пана. — Вітайте, куме! Ви, певно, ще не по сніданню! Гей, хлопці, дайте но йому снідання, як належиться!
В одній хвилі гайдуки кинулися на пана й повалили його на землю. Один сів йому на голові, другий на ногах, а два почали молотити канчуками. Завідатель сміявся і похвалив їх зручність.
— Ну, а тепер, покріпившися, марш до роботи, — сказав весело завідатель. Пан мовчки взявся до праці. Не думав ні про що, добував останків сил, щоби зрівнятися з іншими, але не міг.
— Е, як бачу, куме, ви нині не в гуморі! — крикнув над ним пан завідатель і скропив його канчуком. — Скоріше, скоріше!
Спотілий, змучений, ледви живий, грабав пан сіно, нічого не мовлячи, нічого не думаючи, як машина. Одно лише слово повторяв, те саме, що ще вчора здавалося йому підлою брехнею, а нині набрало для нього такого величезного значення.
— Біда! Біда! Біда!
