рідко траплялося. Іншим разом ми зговорилися якось про львівських товаришів Маріяна, з яких деякі були знайомі також мені з давніших літ. Я забув сказати з самого початку, що Маріян, так само, як і я тоді, був слухачем львівського університету.
— Знаєте припадком пана М.? — запитав я Маріяна.
— О, чому би ні! Ще досі винен мені п'ять ринських. Треба буде допильнувати його, скоро приїде, щоби віддав, бо він, знаєте, до брання скорий, а до віддавання звичайно нема його дома.
— Не знаю, чи нема там у Львові мойого товариша Антона К. Давно бачився з ним, а рад би побачити його тепер.
— То студент філософії, Антін К.? — запитав Маріян.
— Так, той сам.
— О, знаю його також. І цей від півтора року винен мені також 10 ринських. Ховається передо мною. Я вже й рукою махнув на свій довг. — Я питав його за чергою ще про кількох товаришів, і показувалося, що Маріян знав майже кожного з них, і що майже кожний із них був йому щось винен, цей 10, той 5, той менше ринських, аж до кількадесятьох крейцарів.
— Що ж то, — запитав я здивований, — то ви хіба займаєтеся випозичуванням грошей?
— А так, потроху, коли трапиться. Розуміється, на добрий процент, бо студенти, то всі непевні довжники.
Мені знов зробилося холодно. Я перервав розмову, хоч знав, що і в тім, що
