Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/32

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

чув від Маріяна, не було нічого незвичайного, і що майже в кожній гімназії бувають ученики, що потихеньку займаються випозичуванням грошей, чи то зароблених лекціями, чи одержаних від родичів, товаришам, розуміється, на добрий процент.

От так помалу мені вияснювалася загадка вдачі Маріяна. Мене перестав разити контраст між його молодим віком і тим спокійним цинізмом, із яким він виконував свої вчинки, та так виразна вже в нього febris aurea[1], що проявлялася в кожнім його слові та русі. Чим стане колись цей чоловік, коли та жадоба зисків і золота опанує весь його мозок і розвинеться в цілій повноті? Це питання насувалося мені не раз, коли я згадував Маріяна.

Та аж коли скінчилися вакації, і ми з Маріяном вернули до Львова, мав я нагоду наочно бачити, до якої міри сильна була в нім та гарячка. Цілими днями він бігав по місті, чи то з лекції на лекцію, чи то ловлячи своїх довжників. Можна було здибати його на найрізніших вулицях, і все в поспіху, як ішов кудись з напруженим зором, немов бажаючи зайти на умовлену хвилю і немов би від його приходу залежали Бог зна які важні справи.

— Що чувати, пане Маріяне?

— Добре, добре! Тільки вибачайте, не маю часу.

— Куди ж так спішно? Що вас гонить?

— Прощавайте! Прощавайте! Мушу поспішати.

 
  1. Золота гарячка.