Нарешті, коли того добра наготував уже досить, підняв руку, щоб перехристити його, і крикнув:
— Ну, Господи, допомагай!
В тій хвилі явився обік нього гарний паничик у шапочці з когутячим пером, у зеленій курточці і в червоних обтислих штанятках, з блискучою лісочкою в руці.
— А що ти, члов'єчку, тут робиш? — запитав солоденько у Русина.
Русин з давньої привички зняв перед паничем свого здоровенного, повстяного, засмальцованого капелюха й сказав:
— А то, прошу пана, хочу тут церков мурувати.
— Що? Як? — запищав панич. — Ти посмів би? Хіба не знаєш, де ти?
— Та нібито знаю, що в пеклі, — мовив Русин, чухаючися в потилицю, — але не знаю ще, які тут порядки. Панотців бачу тут досить, ну, та й подумав собі: вибудую церковцю, то ми б і оселилися тут усі разом із нашої парафії.
— Не знаєш, які тут порядки? — заверещав панич і замахнувся на Русина своєю паличкою, яка нараз перемінилася на величезний залізний дрюк. — Чекай, я тебе навчу наших порядків!
Та поки встиг ударити, вже Русин вирвав йому дрюк із руки, та й як не відвине руку, як не вцідить чорта його власним дрюком по хребті, аж той завив мов ціла сотня вовків, закрутився вихром і полетів до найстаршого дідька з жалобою.
Безмірно втішився Русин, дохопившися дрюка до своїх рук.
