рово по макоїдах, що чорт перевернувся горілиць і покарбулявся ще пару кроків узад, поки не впав у смоляну ріку, в якій тільки затріпотав ногами. Інші чорти від сусідніх кітлів завили з жаху дивними голосами, бачучи пригоду свого товариша; деякі кинулися було йому на підмогу, але що солідарність не належить до чортівських чеснот, то зараз же й махнули рукою і, мов чорні хмари, покопотіли, хто куди бачив.
— Добре йде, лиш голову на бік несе! — кричав, регочучися, Русин, бачучи ту їх утеку. — Ну, а тепер побачимо, що вони тут варять у тих кітликах.
Наблизився до першого кітла і, аж нахилившися над його берегом, почув якийсь тихий, глибокий зойк, мов шемріт кипучого самовара. Вслухавшися ще ліпше, пізнав, що це людські стогнання, що доходили до нього десь немов із глибочезної глибини.
— Гей, хто там? — кричав Русин, нахилившися над кітлом, у якім кипіла-клекотіла смола. — Всякоє диханиє да хвалить Господа! Чуєте там? Озивайтеся.
— І ми хвалимо! І ми хвалимо! — пискотіло щось із глибини.
— Випливайте на верх, бідні душі! — крикнув Русин, але душі не випливали, тільки все пискотіли.
— Господи, змилуйся! Господи, змилуйся!
— Ага, то бачу, ви самі Руснаки![1] — жартував Русин. — Без Божого змилування навіть пальцем не рушите, хоч вам
- ↑ Руснак — Русин.
