— Ага, ага, — перебив я, — знаю, знаю! Значить, направду ви…
— Що ж то, хіба мене не знаєте? Направду я такий самий ліберал, як і ви, а може ще й більший!
— Он що! Так це ви для того в однім з попередніх своїх нумерів так терпко виражалися про «нетолеранцію лібералізму»?
— Е, то знов, бачите, була інша штука!
— Яка? Запевно також публіка?
— Ви смієтесь, а діло зовсім не смішне. Я лібералізм розумію так: leben und leben lassen[1]. Мужик хоче жити, — добре, хай жиє. Піп хоче жити, — що ж, хіба нам його нівечити? По-мойому, лібералізм — то загальна толеранція, і тільки до такого лібералізму я признаюсь.
— Ага! Розумію! Значить: я брешу, ви толеруєте; ви брешете, я ані слова; третій прийде і обдере нас обох, а ми: «милости просимо, будьте ласкаві!» Чудесний лібералізм!
— Простак! Грубіян!—сказав півголосом редактор і відвернувся.
А в другім кутку один старенький молодий чоловік (молодий літами, але старий досвідом) з неуданим патосом повчав кількох «молодих»:
— І що ви мені говорите: науки природничі! Суспільна економія! Мої господинове, не думайте, що я такий дурень! Говорім з собою одверто! Аджеж науки природничі — це атеїзм, а суспільна економія — це соціялізм! Чому не скажете явно: нам треба атеїзму й соціялізму? Тоді б кожний
- ↑ Жити й давати жити.
