сують ті мислителі, порівняйте, зведіть докупи, пошукайте нових, а опісля і судіть. І тоді ваш суд зовсім не буде говорити про моральність, ані про страховища, а скаже попросту: ця теорія вповні вірна, а ця не докладна, а ця зовсім, фантастична й безпідставна, та й по всьому.
— Е, — скажете ви, — якби то на таких теоріях і кінчилося, то ще б нічого. Коли ж бо ті панове мислителі захоплюють і душу й серце, натякають і вказують чоловікові: отак треба робити, так треба жити, туди треба йти!
І добре. Так і треба! Тільки все таки не забуваймо, що їх теорії, їх думки, їх вказівки — не більше, як ради. Вони збуджують нашу власну думку, нашу власну совість, нашу власну волю, але все таки поки ми від того розбудженого стану перейдемо до діла, розважимо попереду добре, що це за діло, чи слід нам його робити і як ми його зробимо? Нехай би тут перед нами стояв який новий Катон і говорив і доказував нам щодня: Carthaginem esse delendam [1]) — так що з того? Чи Картаген через це пропаде? Чи ми на його голе слово кинемось до діла з голими руками? Ні! коли в нас розум не виплив, то ми попросимо його поперед усього: будь ласкав, Катоне, докажи нам, що справді так конче треба зруйнувати Картаген, і чому як раз тепер його треба зруйнувати? — А коли він ясно й очевидно викаже нам конечність такої роботи, то тоді ми оглянемося по своїй хаті, чи
- ↑ Місто Картаген має бути знищене
