є в нас для такої роботи лаштунок і сила, і способи. Аджеж люди не індики, а слово не червона хустка, щоб, скоро їм скажеш Carthaginem esse delendam! — тут би й кидалися та рвали все на штуки. Он в 1848 р., коли в нас на хвилю блисла була свобода печаті і кожний міг друкувати, що йому подобалось — які криваві ради і пропозиції виписувалися тоді на поодиноких людей! Наведу тільки один прикладець. Був тоді при шпиталю св. Лазаря у Львові якийсь економічний офіціяліст, Авдиковський. В н-рі 12 часопису «Kuryer Lwowski czyli Nowiny», видаваного Розуміловським, читаємо про нього ось якій вірш:
Muzo, chciej mi grać, by wyrodną nać
bukiem z góry prać,
Tysiąc kolek dać, włosy ze łba rwać
i za miasto gnać.
Lecz to mało tak, bo na zemsty znak
zetrzeć go na mak,
Potem ubrać w frak, ręce związać wspak,
fiu, i wprost na hak!
Był to wielki cap, jeszcze większy gap
a największy drab;
Więc go, bracie, grab, choć za kołnierz złap
i uwędż na schab!
Albo by go struć, trzeba go nam szczuć,
choć by krwią miał pluć,
Tak jak szydłem kłuć, tak jak żywcem zżuć:
bebechy pruć [1] і т. д.
- ↑ Музо, заграй мені, щоби цього виродка
палицею згори прати,
Тисячу кольок дати, волосся з голови рвати,
і за місто гнати.
Але це замало так, бо на помсти знак
треба його стерти на мак.