Навів я тут цей вірш не як взір поетичної красоти, ані як приклад справедливого й гуманного відношення до політичних противників, а тільки, як різкий показ на те, що газетярське слово навіть у безумних своїх скоках (як повищий) все таки ще не таке страшне, як страшним буває, напр., перший ліпший ліцитаційний едикт [1] або маніфест із виповідом війни. Бо і що ж сталося після повищого, справді канібальського, віршу? Чи подумав хто справді терти Авдиковського на мак, а потім одягти в фрак, труїти, жвати живого, колоти шилом і випорювати з нього нутро? Нічогісінько подібного не сталося. Люди посміялися з безумних віршів і їх автора, а Авдиковському хіба може який уличник глупим словом докучив.
Певна річ — і того ми не заперечимо, що накидаючися на особи, беручи на себе ролю судді, шпіона, обвинителя й ката в одній особі, газетяр може наробити багато лиха. Та тільки тут хоронять кожного із нас закони від друкованого
- ↑ Ліцитаційний едикт — ухвала про продаж із торгів.
Потім убрати в фрак, руки зв'язати позаду,
ф'ю — і просто на гак!
Був це великий цап, а ще більший дурак,
а найбільший злодюга.
Отже, брате, грабуй його, за ковнір злови,
закопти, як шинку.
Або щоби його отруїти, треба нам його дражнити,
хоч би кров'ю мав плювати.
Шилом його колоти, живого їсти,
нутро йому випорювати.
