розбою так само, як і від усякого іншого, а навіть далеко більше. Але доки публіцист є публіцистом, письменником, учителем, а не розбійником, не ошуканцем і деморалізатором, доти має повне право на те, щоб публіка без упередження спокійно і тверезо розважала його думки, коли вони видаються їй цікавими й важними. Лякатися слів, за-для них відкидати річ, — лякатися обговорювання певних думок і питань для того, що ті питання десь колись довели або можуть довести до дразливих консеквенцій, — це значить: вовка боятися: в ліс не йти. Обговорюймо всяку річ явно і одверто. — «Только бы без ругательства и образы маестату королевского» — як писав у Гадяцькому договорі Немирич, без образи ще вищого маєстату — людської гідности, додамо ми. Вискажім щиро, що в кого на думці, всі маючи на увазі одно — добро загальне без нічиєї кривди, толкуймо, доказуймо, критикуймо і контролюймо себе взаїмно, а ціль наша, ціль публіцистична буде осягнена. Але рівночасно осягнено буде далеко більше, бо така щира виміна думок, доказів, критик і поправок — це і є наукове життя інтеліґенції, це і є та кузня, в котрій виковуються добрі, великі й тривкі громадські діла.
1896 р.
