ходять та отаку ковбасу за не знати який смак уважають. А я, Богу дякувати, дещо більше знаю, трохи вище своїм смаком сягаю. Але далі, як почали оті карточки надходити та й надходити, день по дню, пошта за поштою, то мені зробилося якось маркітно. Читаю адреси: «Його Свинородію Микиті Хруневі», дивлюсь на те рило, на котрому начеплена ковбаса, на ті вуха, на те пузо, — і почала мені виявлятися вся злість, усе злорадство отих собак. Аджеж ковбаса — мій власний, свинячий витвір і настромлюючи мені його на рило, вони хотіли мені сказати, що я, голосуючи отак по-свинськи, і живучи по-свинськи, сама себе з'їдаю! А один ще взяв, та обвернув той рисунок вирваною карткою з Данта. Ну, я прочитала, а там стоїть оповідання про Уґоліно і його синів, як вони з голоду свої руки гризли і як опісля Уґоліно в пеклі гриз мозок тому, хто його отак заморив. І ще й підписано нашою таки кирилицею: «Де те фабуля нарратуръ». («Це про тебе байка»). Тьфу, аж мені гидко стало! На цілий день апетит мені попсував!
— Сама з себе ковбаси їм! Ну скажіть, на милість Божу, якому це поганцеві прийшло в голову видумати таку погань, такий гріх проти природи! Аджеж це подумати страшно! А вони все мені такими огидствами під ребра під'їжджають. Але чекайте лишень, дасть Бог мені роги, не те я вам покажу! Пізнаєте ви по невчасі, де в свині стид і сумління сидить!
