повинаходили! Давніше зайду було в буряки, крикнуть:
— А бийте комуніста! — ну, я й злякаюся й біжу, щодуху. Страшенно я того слова боялася! І чорт його батька знає, що воно значить, а крикне на тебе один з другим собака: «Комуніст! комуніст! чужі буряки краде!» — то так тобі поза шкурою й мороз подере! А тепер і слів таких страшних не говорять, а допікають удесятеро гірше.
— Дармоїдка! — кажуть. — Живіт на сало пасе, а хто те сало буде їсти, пощо й за що, сама не знає!
Але найпоганіший звичай узяли собі — до мойого сумління промовляти, стид у мені будити. А я вік звікувала — все в баюрі та при кориті та попід панськими плотами, та в хліві, — і відки в мене стид набереться! Дарма тільки уха мені сверлують своїм криком. А до мойого сумління зась їм! Це річ приватна, нутрова, тут я сама собі пані. А то, подумайте, що вони мені зробили! Після онодішніх виборів з кожної вулиці, ба навіть із сусідніх сіл і повітів, а навіть зі Львова, з Чернівців і Коломиї шлють мені карточки в ковертах, а на кожній карточці — Микита Хрунь. Зразу я не похопилась, що воно таке й до чого, і сміялася з того образка. Навіть почала було критикувати його. — Ну, скажіть, будь ласка, — хрюкала я собі! — і це має бути мій портрет! А я прецінь у такій свитці не хожу, ані такої дрантивої ковбаси не їм. Самі вони себе оцією машкарою висміяли, оті собаки, газетники та хлополюбці, бо то вони в свитках
