слідком за мною бігають, і не то, щоб кусали, а гавкають та й гавкають.
— Свине, — кажуть, — схаменися! Як ти живеш? Де в тебе сумління? Адже оглянься на себе, яка ти невмита, нечесана, нехарапутна, неосвічена! Подумай тільки, пощоо ти в Бога живеш?
— Щоб з мене добрі люди сало їли, — кажу їм. Та де тобі, — ще дужче дзявкотять.
— Чи не стид тобі таке говорити? Твоє сало! Ну, нехай і так, що твоє сало добра річ, та це вже по твоїй смерті! Ти за це не відповідаєш! Але твоє життя, свине, твоє життя!
— Дайте мені спокій, — хрюкаю їм на розум, — і за своє життя я не відповідаю. Я ж його собі не дала.
— Стид тобі, свине, стид тобі! Сама не дала! А прецінь же маєш якусь свідомість, якесь почуття! Ну, скажи, будь ласкава, як ти голосувала іноді при виборах до Ради державної? Невже чесне Боже сотворіння може так голосувати? За пару буряків продати свою совість! Фе, свине, це вже й для свині забагато! І ще, як на сміх, читаєш і «Батьківщину»[1] і «Русскую Правду»[2].
— Ну, що ж, читаю, бо читаю, а голосую так, як мені моя свинська натура каже. Геть від мене! Зась вам до мене!
Та де тобі, пристають, як мокре рядно. За письменників обібралися, по газетах на мене гавкають, усяких мені прозвищ
