— А ми! А ми! А ми!? — закумкали хором жаби. — І куди ж ми подінемось, коли ви це Багно засиплете? Не з історичного погляду ми виступаємо, але відзиваємося до вашого серця, до вашого людського чуття! Змилуйтесь над нами, не вкорочуйте нам віку, не руйнуйте нашого улюбленого Багна!
Згода не знала, що й почати.
— Слухайте, любі мої, — сказала вона. — Те, чого ви просите, то неможлива річ. Вірте мені, я щиро шаную ваше право до життя, але це Багно мусить бути засипане. Я радо власним коштом перевезу вас до річки, де можете собі спокійно гуляти.
— А наші родинні гнізда, наші прадідівські леговища, праматеринські купелі, все це нам треба покидати? Ах, ах, ах! Нема в вас чутливих сердець, нема любови до рідної землі!
— Та плюнь бо ти, кумо, на них! — скрикнув розізлений Шлендріян. — Будеш ти з усяким хробаччям панькатись. Не бійся, як побачуть, що не жарти, то заберуться, як непишні, навіть слова не скажуть. З таким дрантям треба гостро.
— Але подумай, кумоньку, родинні гнізда, прадідівські леговища, праматеринські купелі, і все те — фу! та й нема. Ну, якби нам так!
— І то правда, — сказав Шлендріян і також замислився, а по хвилі додав, — а знаєте, кумо, може би можна цьому лихові зарадити. Я думаю так. Часть Багна, де мають стати фундаменти будинку, ми засиплемо, це вже дарма. А сере-
