дину його, omy найглибшу, можемо оставити так, як є; обмуруємо її гарненько, так що займе ціле подвір'я. І Багну буде рехт[1], і жабам рехт, і бідним людям так же кривди не буде, бо будуть мати на подвір'ю сажавку. Всякі користі з неї: літом холодок, а зимою своя ховзанка[2].
Згода мало не поцілувала свого кума за таку мудру раду.
— Тільки чим його те Багно засипати? — клопоталась Згода.
— А хіба ж мало маємо сміття, — сказав Шлендріян. — Глянь на оту купу, куди від віків усі сусіди викидали, що кому було непотрібне: онучі, череп'я, розбите шкло, попіл і всяку всячину. Це ми гарненько втелющимо в Багно, буде з нього досить.
— Не смійте! — закричало Сміття. — Я також історична традиція, я знак унії двох народів, знак добровільного їх співділання! «Со Bóg złączył, niech człowiek nie rozłącza!»[3]
Але Згода вже не дивувалася і не гнівалася, а тільки лагідно сказала:
— Не бійся, кохане Сміття! Ми не думаємо тебе викидати за границю, ані нівечити до разу. Навпаки, ти будеш у нас «во главу угла», підеш під фундаменти нашого нового дому!
Сміття почало було ще щось відповідати, але Згода вже не слухала й пішла дальше.
