навіжено біжать назад і щезають з його поступових очей! В таких хвилях він важко сумує і нарікає на нерозвитість і ретроградство суспільности.
Злі язики торочать, що в нього немає ніякого переконання. Знаючи зблизька шановного доктора, мушу заперечити цьому рішуче. У нього нема переконання? У нього є його навіть більше, як треба. У нього є різні переконання, так сказати, про запас. Одне зноситься, він собі байдуже, виймає друге, свіжісіньке. А всі вони мають одну підшивку: незломне переконання про власну вищість. Ця підшивка — це основа, а що зверху, це його менше обходить. Чи там червона матерія, чи чорна, чи периста — мій Боже, люди вищі на два цалі від цього, на три від того, а на півтора від третього не будуть дбати про такі дрібниці!
Зрештою доктор Бессервіссер вельми толерантний. Тобто для себе, не для інших. Стоячи понад партіями, він вважає натуральним обов'язком своєї вищости не позбавляти нікого свого «лицезріння». Як той біскуп Красіцький в Дубєцьку в поемі В. Поля: «tu do sieni zaglądał, tam w okno zapukał»[1], так і доктор Бессервіссер нині ущасливлює своєю присутністю гурток радикалів, за годину виливає свою тугу до ідеалів у гуртку напівп'яних польських журналістів, увечері додає духу заклопотаним «конструктивним елементам», а через ніч нема, нема та й знесе зозулине яйце і положить
- ↑ Тут до сіней заглянув, там у вікно застукав.
