сірозелених колючок, що зверху понакроплювані були блідорожевими крапками будякових головок, а деінде білілися сріблястим пухом достиглого будякового насіння. Від тих островів, мов від великих полків, ішли в різні боки менші або більші лави будяків, мов відділи, вислані на те, щоби завойовувати чимраз більше місця. Аж на дорогу, що вела серединою толоки, на береги річки, що обрамовувала її з двох боків величезним гаком, вибігали то маленькі купки, то поодинокі бадилля тих смілих, узброєних пакісників рослинного царства, а декуди стояли вже густими рядами, мов вояки в ґліді[1]. Де розсядеться один такий галапас, там зараз біля нього видно цілу громаду менших, мабуть паростків із його коріння. Під їх стрепіхатим листям, що широким вінцем розлягається по землі, ще поки бадилля вистрілить угору, нидіє м'яка травка, щезають біленькі очка маргариток; навіть тверді бадильці пахучого кмину мусили уступати перед тими гордими і в своїй шпичкастій зброї недоступними галапасами.
— Таточку, а це що у вас таке? — запитав я батька, бачучи таку халепу на моїй улюбленій толоці.
— Сам бачиш, синку, будяки, — мовив батько.
— Відкіля ж вони взялися?
— А Бог їх знає. Самі з себе виросли.
— Алеж вони зіпсують вам усю толоку.
— Уже й зіпсували. Та що робити?
- ↑ Ґлід — військовий ряд (з німецьк.).
