кликали палити, не йшов ніхто, тепер підемо в протилежний бік.
— Ну, що ж, — мовив учитель, — umgekehrt ist auch gefahren[1]. Це ще не таке диво.
— Подумай лише: один одного рад би в ложці води втопити, по кавалочку розщипати, а прилюдно кличуть усіх до згоди та малюють благодаті єдности! І все те лише в тій цілі, «щоб моє наверху було», все в якійсь дивовижно сліпій спекуляції на щось таке, чого не мають у руках, у погоні за якоюсь чортівською радістю, що ось то «не буде ані їм, ні мені».
— Слухай, синку, — мовив учитель, подаючи учневі шклянку чистої, холодної води, — ось на, випий!
— Що це має значити? — запитав ученик.
— Випий і послухай, що тобі казатиму. Не зануджу тебе довгим оповіданням… Бачиш, коли я був молодий, то жив у домі мого батька на селі. А недалеко нашого дому була простора громадська толока. Тямлю її змалку: була рівна, покрита густою, хоч і низенькою, травою. Малим хлопчиком у товаристві інших дітей бігав я часто по тій толоці, качався по траві і досі ще, здається, чую її м'який, шовковистий дотик на своїм тілі.
Минуло кілька літ. Я пішов до школи, до міста, і бував у батьковім домі рідко. Та раз, прибувши на вакації, я здивувався немало: наша толока майже вся була поросла величезними будяками. Вони розсілися по ній здоровенними островами
- ↑ Обернувши назад, також можна їхати. (Ів. Фр.).
