за той рік? Я жив, мов чоловік, запертий між блощиці. Кожен дотик був і біль, і свербіння, і обридження. Я бачив політиків, що на народніх зборах розпливалися, буцім то готові йти на муки за нарід, а зараз потім програвали в карти тисячі і благали кредиту у ворогів того народу. Я бачив газетярів, що в своїх газетах кидали громи на хрунів та донощиків і самі зараз же доносили ворогам про все, що діялося в їх таборі. Я бачив учителів, що перед молоддю опльовували й гидили науку і лаяли саму ту молодь, яка тиснеться до шкіл і задає їм клопоту. Я бачив духовних, що прилюдно обурювалися на кожного, хто посмів хоч несмілим слівцем осудити їх хиби, а самі проводили ночі за картами та піятикою і підіймали на сміх своїх власних собратів. Я бачив…
— Сину мій, — перервав його учитель, — хіба думаєш, що те, що ти бачив, то щось таке нове, чого досі не бувало ніколи?
— Може й бувало, та не в нас, не в такій мірі, не робилося так безсоромно. Кажу ж тобі, вчителю, що руки опадають, дух замирає, коли дивишся на це все. Подумай: пускають для геци[1] між темні маси оклик: палити ворожі доми та склади! І тішаться наперед, що їм за їх поклики не буде нічого, а потерплять ті, що підуть за їх покликом. А коли ніхто не пішов за ними, вони говорять: з нашим ворогом можливі лише два способи: або палити його, або цілувати в руку. Ми
- ↑ Для геци — на жарт.
